Запoвідаючи онyчці свою хату, дідyсь нaказaв, щоб пicля його смepті вoна обов’язкoвo викорчувала стару яблуню. Онyка викoнала йoгo вoлю і була вpaжена тим, що пoбaчила…



Дідусь завжди любив мене більше, чим інших онуків і навіть дітей, розповідає жінка. Тому і заповів саме мені свою хату. Після його смерті ми з моїм чоловіком Іваном вирішили жити у дідовій садибі. Хатина була дуже стара, але ще міцна. А враховуючи, що в той час життя було важким, подарунок дідуся був, як знахідка.

Перед самою смертю дід покликав нас до себе, щоб дати останній наказ. Те, що він сказав, нас дуже здивувало – коли стане зовсім тяжко, то нам потрібно викорчувати яблуню, після цього життя зміниться на краще. Можливо ми ще й зможемо новий будинок звести на тому місці. Єдина вимога – корчувати дерево ми маємо самі.

Ми з чоловіком засумнівалися і навіть не зуміли приховати свій подив. Зараз ситуація і так нелегка де тут про нову хату думати. Дідусь аж розсердився на нас, що ми не віримо його словам. І змусив пообіцяти, що ми обов’язково виконаємо його заповіт! Дід виявився справжнім віщуном. Ні, перший час у нас все було добре. Гроші у нас водилися, хоч і не дуже великі, але їх вистачало. Я працювала вчителькою, навантаження в мене було пристойне, бо жінок, які б бажали працювати в школі, у нашім селі було не багато. Мій чоловік був трактористом, орав городи людям з нашого і сусідніх сіл.

Правда, побудувати нову хату так і не спромоглися. Адже прийшлося повністю обставляти дідівський будинок (там крім столу, скрині та декількох відер не було нічого). Провели газ, каналізацію, купили нові меблі, посуд. Та й діти підростали, на їхній одяг і інші потрібні речі йшло багато грошей. Але як виявилося, це були лише квіточки. Мабуть, усі пам’ятають, як важко було у дев’яності. Країна переживала велетенську кризу. Школа закрилася, бо в селі в той час дітей майже не було. Тим, хто ще навчався, доводилося їздити у сусіднє село. Розвалилися колгоспи, кудись поділися всі трактори. Чоловік також вимушений був сидіти без роботи.


Щоб допомогти родині пережити кризу він поїхав на заробітки. Спочатку все йшло добре. Зароблені ним гроші стали хорошою підмогою. Та сталася трагедія – на Івана впало дерево. Терміново треба було робити операцію. На це й пішли всі наші заощадження. Операцію зробили, але він так і зостався кульгавим на праву ногу. Про заробітки довелося забути. Навіть інвалідність оформити не вдавалося. Потрібно було дати хабара, та грошей навіть на це не було, ледь вистачало на їжу.

Настала чергова річниця смерті дідуся. Ми як завжди всією родиною відвідали кладовище, де він був похований. Потім почали згадувати про нього, його життя. Яким він був веселим і дбайливим, як намагався допомогти кожному. А потім згадалися його останні слова, що в самі тяжкі часи треба будувати хату і викорчувати яблуню.


Старе дерево так і росло у нашому дворі. Яблука на ньому вже не родили, але ніяк до неї руки не доходили. Може вона б і далі росла, але сухе гілля загрозливо нависло над сусідським будинком. Щоб яблуня не впала і не рознесла дах в хаті сусіда вирішили прибрати її. Бо якби це сталося, розрахуватися ми б вже не змогли. За роботу взялися осінню. Спиляли дерево, ще й дров на зиму запасли. А потім замислилися, корчувати чи ні? З одного боку на цьому у свій час наполягав дід, з другого — Івану ще було важко, а з мене робітник не дуже. Та вирішили виконати волю дідуся. І як він і наказував взялися за справу самотужки.

Коріння в яблуні було міцне і глибоко розрослося, тому копати довелося майже тиждень. В якийсь момент лопата вдарилася об метал. Коли розрили землю, побачили невелику скриню. Здивувалися, але забрали знахідку до хати. Коли відкрили – дух перехопило. Вона була наповнена золотими речами – перснями, фігурками із золота, ланцюжками.

А ще ми там знайшли лист від дідуся. В ньому розповідалося, що колись він працював в Америці на шахтах і пристойно заробляв. На відміну від більшості земляків, які гарували, щоб придбати землю, він за зароблені гроші купував золото. Так йому порадили кмітливі люди. Вони говорили, що землю хтось може відібрати, а про золоті вироби, якщо він нікому не розповість, то й не знатимуть. Чи то знайомі здогадувались, що чекає наших людей у майбутньому, чи досвід мали великий, але як у воду дивилися. А порада їх стала дідусеві у пригоді.

Багато з його земляків сходили з розуму, коли в них відібрали землю, яку вони придбали на кошти зароблені тяжкою працею. А дід розповів односельцям, що коли він повертався з заробітків, на нього напали і пограбували. А золото під яблунею закопав. Інколи він брав що-небудь з свого сховку – лікував дружину, допомагав дітям. Але ніколи і нікому не розповідав про свій скарб. А тепер він допоміг і нам пережити ті скрутні часи. Згодом нам вдалося навіть відкрити свою невеличку крамничку.

До речі, коли ми прийшли до ювеліра, то його дуже вразили принесені нами золоті дрібнички. Хоча покупці рідко говорять таке продавцям, але робота йому дуже сподобалася і він не зміг змовчати. Навіть зараз приємно згадати, з яким захопленням він вивчав персні.

    Друзі, Вам подобається ця стаття?
    Поділіться з друзями!