Вчора ввечері у маршрутці: “Заходить молодuй хлопець. З сумкою, з якої ледь виглядала військова форма. За пару хвилин задзвонив телефон”



Заходить молодий хлопець. В цивільному. З дорожньою сумкою, з якої ледь—ледь виглядала військова форма. Голосно вітається.

Люди здивовано переглядуються. Сідає біля вікна. А очі, очі неймовірно світяться щастям. Спостерігаю. За пару хвилин задзвонив телефон. І тут цей мандрівник говорить:

Маршрутка завмерла в очікуванні…
— Мам, ти чуєш, не плач?! Мам, я приїхав, чуєш! Я вже майже вдома! За пару хвилин побачимось, мам! Мам, не плач! Мені дали відпустку на 10 днів! Мам, я так скучив!…

Жінки, які були в маршрутці, не стримували сліз. А, юнак, поринувши з головою в розмову з мамою, навіть і не бачив цього всього.


І в той час кожен розумів, що враховуючи той стан, в якому живе Україна вже більше 4-х років — це були найщасливіші, найжаданіші слова для них обох, матері і сина — Мам, не плач, я приїхав!
Люда Глондар.


    Друзі, Вам подобається ця стаття?
    Поділіться з друзями!