Врятувала більше 1500 життів: Жінка тисячоліття, або Ангел-рятівник з передової…

Коли Кутейникове залишали українські підрозділи, медики виходили останніми. Перебувати там було вже вкрай небезпечно — будь-якої миті можна було потрапити до полону. Старша медична сестра Тетяна Іваненко та її напарниця тільки-но сіли до автівки, як хтось стукнув по дверцятах та крикнув: «Дівчата, допоможіть, врятуйте, будь-ласка!» Це був медик з бригади, яка дислокувалася поруч. Вийти з машини означало наразитися на смертельну небезпеку. Але вони не вагалися…

Лише, перезирнувшись, взяли гранати, бо вирішили — для них полону не буде, і побігли до пораненого. Тетяна на секунду заціпеніла — переламані руки та ноги, тіло повністю прошите уламками… Та вже за мить медсестри взялися за неймовірне — порятунок людини, в якої вже немає ані пульсу, ані тиску. Реальність перейшла в іншу площину і лише далеким відлунням доносився чийсь крик: «Федю, Федю, живи!».

Над ними свистіли кулі — почалися обстріли, та жінки цього не помічали — вони рятували життя хлопцеві й понад усе хотіли, щоб він жив. І доля змилостивилася. Його вдало транспортували до одеського військового шпиталю, в якому служила і Тетяна. Повернувшись із зони АТО, вона випадково побачила врятованого. Жінка стояла над бійцем, з її очей лилися сльози, а він навіть не зрозумів, що це вона — його ангел-рятівник.

Тетяна — непересічна особистість, надзвичайна людина, дружбу з якою багато хто цінує. А батьки врятованих бійців знають: якби не вона, їхні діти не вижили б. Так, одного разу, побачивши її фото в Інтернеті, мати 25-річного Андрія написала: «Вона також врятувала мого сина в 2014 році». Прочитавши це, Тетяна не могла стримати сліз: «Почуттів, що переповнюють серце, коли читаєш такі рядки, жодними словами не передати».

Життя інколи вносить свої, ніким непередбачувані, корективи в людські долі. Нова точка відліку розпочалася для старшого сержанта Тетяни Іваненко саме влітку 2014 року. Тоді вона, молода медсестра одеського військового шпиталю, яка ще тільки-но здобувала вищу медичну освіту, не знаючи що чекає її попереду, погодилася їхати не просто в зону АТО, а в самісіньке пекло на передовій.

Це була її вже третя ротація в зону протистояння за п’ять перших місяців неоголошеної війни. З кожним разом напруга зростала, і все більше відчувалося наближення чогось загрозливого та моторошного. Військові медики знали, що невдовзі доведеться працювати, як то кажуть, до повного виснаження. Та вони не думали про наслідки для самих себе, а лише про тих, кому доведеться собою затуляти рідну землю від ворога.

Тож коли в Любимівці командувач 8-го армійського корпусу вишикував особовий склад, до якого була придана і група військових медиків із Одеси, сказав: «Хто не хоче, не може їхати на передову — зробіть крок уперед. Нікого туди проти волі не відправлятиму», Тетяна Іваненко зі своєю командою залишилася стояти в строю. Вони вже тоді вирішили: «Разом приїхали, тож і повертатимемося тільки разом». Тоді, на початку липня, розпочалися запеклі бої, були перші жертви. Військові мали їхати в Донецьку область. Та куди саме, ніхто не знав.