Він обережно взяв коробку з фломастерами, погладив, понюхав і поклав на місце.
Зайшла в магазин. Краєм ока бачу маму з сином років 6-ти. Як то кажуть, бідненько, але чистенько. Славний такий хлопчисько. Видно було, що йому чогось хочеться, але не просить.
Поки мама копалася в кошику з УЦІНЕНІ дрібницями, він обережно взяв коробку з фломастерами, погладив, понюхав і поклав на місце. Потім помацав якісь наклейки і зітхнув … так важко, як дідок. Жінка нахилилася і тихесенько сказала: немає грошей, синку.
А він тільки мовчки кивнув. І ще … на нього була така жалюгідна шапочка з вушками … зовсім дитяча. Серце стиснулося. Чомусь пригадала, що Настя моя теж ніколи нічого не просила. Пару секунд подумала … метнулася по залі, накидала в пакет ці фломастери, наклейки, коробку пластиліну і різні хлопчачі радості. Задумалася – а як віддати, щоб не образити? Справа тонка …
Дочекалася, коли мама стала в касу, підійшла до нього і бадьоренько кажу: «Привіт, хлопчик. Сьогодні день шапочок з вушками. Ти не знав?! Ну як же так? Ми проводимо конкурс на кращі вушка. Ти виграв, ось тобі приз! ».
Він так на мене подивився … Поки він не схаменувся, я вискочила на вулицю і по дорозі думала про те, чому, коли мені самій так погано, я легко віддаю … ймовірно, є якийсь зв’язок. Мені невідомо.
Але тільки від того, що незнайома мені дитина, з благоговінням і вірою в чудеса, отримала своє маленьке дитяче щастя … мені реально полегшало. Вірно кажуть: все, що ми робимо – ми робимо для себе, погане це чи добре.