Оксана радісно вибігла з хати й застигла: з машини вийшли незнайомі їй хлопці. Мама обняла дочку і відвела її трохи вбік

Оксана, заливаючись гіркими слізьми, шепотіла:

– Що ж тепер, мамо? Який сором… Усе село сміятиметься, що наречений на весілля не приїхав. Краще зникнути з лиця землі, ніж пережити таке.
– Не хвилюйся, Оксанко, щось придумаємо, – заспокоювала мама доньку, а в самої в голові народжувалася шалена думка.
– Олеже! – гукнула сусіда. – Їдьмо до поїзда.
– Нема проблем, – відповів той. – Для вас, Людмило Іванівно, хоч на край світу.

Жінка голосно грюкнула дверима авто, зручніше вмостилася на сидінні.
– Зараз будемо шукати Оксані нареченого, – мовила цілком серйозно.

Олег вирячився на неї здивовано:
– Ви що, жартуєте? Думаєте, хтось погодиться?
– Чому б ні? – щиро здивувалася. – Я ж заплачу йому. Гроші нині всім потрібні.

І Людмила Іванівна впевнено попрямувала на перон. Підійшла до двох молодих хлопців, поговорила з ними, а за хвилю-другу вже вела їх до машини.
– Їдьмо, Олежику, в магазин, – сказала. – Одягнемо молодого з дружбою.
– А паспорт у молодого є? – посміхнувся Олег.
– Є. Усе буде добре, – втомлено відповіла Людмила Іванівна. – До речі, познайомтеся: наречений Андрій і його дружба Ігор…
– Гляньте, молодий приїхав! – загомоніли гості. – Нарешті.

Оксана радісно вибігла з хати й застигла: з машини вийшли незнайомі їй хлопці. Мама обняла дочку і відвела її трохи вбік:
– Це Андрійко. Або ти виходиш за нього, а потім ви розлучаєтеся, або сором і поговір переслідуватимуть тебе все життя. Вибирай.

Оксана мовчки кивнула головою – і за мить на її заплаканому обличчі вже цвіла щаслива усмішка.

Весілля вдалося на славу. Андрійко так швидко увійшов у роль, що Оксана здивувалася. Інколи їй здавалося, що вся ця комедія відбувається не з нею. Коли гості розійшлися, вона подала Андрієві руку і сама злякалася ніжності, з якою мовила оте “Дякую. Ти мене виручив”. А потім уже зовсім по-діловому додала:

– Не хвилюйся. Нас швиденько розлучать.
– Я не хочу розлучатися, – упевнено сказав Андрій. – Я хочу ближче з тобою познайомитися.
Оксана такого не чекала.

– Оце так життя! – подумала вголос. – Із полум’я та в пeкло. Один клявся, що любить, і покинув, інший не любить і не покидає…
– Як це не любить? – наче образився Андрій. – Ти мені, Оксано, з першого погляду в серце запала.

– Знаєш, хто ти? – розсердилася дівчина і сама ж хотіла відповісти на своє запитання, але Андрій перебив її.
– Я, – сказав, – твій законний чоловік. Колись моя мама переживала, що я ніколи не зустріну свого кохання, то я їй відповів, що воно зустріне мене саме. Так і сталося. Невже ти думаєш, що тепер я його відпущу? Подумай, перш ніж відповісти мені щось…

Оксана подумала. Відтоді минуло вже 20 років. Двійко дітей виростили вони з Андрієм, живуть душа в душу. А Людмила Іванівна, схоже, досі не вірить, що сором, який ледь не впав на доньку, одна неймовірна ідея перетворила на щастя. Якою ж гордою і радісною стає теща, коли найкращий на світі зять обнімає її і жартома запитує, скільки має заплатити за таку дружину:

– Не ви мені, мамо, а я вам. Хоча… такої жінки ні за які гроші не купити.

Автор – Галина ШУЛИМ.