Фaкти річ впepта. Ростовська облacть! 1955 piк. Щocь я не бачу тyт жодного кoкoшника (ФOТO)



Ростів, Озів та Таганріг у складі України
1783-го року Ростів, Озів та Таганріг увійшли до складу Маріупольського повіту Катеринославського намісництва, і на довгі сто років стали частиною тодішньої України, адже Катеринослав це сучасний Дніпропетровськ, а Маріуполь зараз місто обласного значення Донецької області.

Лише 1887-го року Ростів, Озів та Таганріг стали частиною Донської Області, до того адміністративно перебуваючи у складі України. З цих українських земель в Області Війська Донського було створено два округи – Ростовський та Таганрозький (Озів увійшов до Ростовського округу).

Незважаючи на перехід до Області Війська Донського, українські землі в усті Дону в національному плані залишилися українськими. Донські козаки так і не змогли колонізувати ці землі. Згідно з переписами кінця XIX століття, в Ростовському окрузі козаки складали лише 20 % неміського населення, а українські селяни – 80 %, українським етнічно залишався і Таганрозький округ. Починаючи з 1917-го року, з поваленням імперії, нова Україна почала вимагати повернення до себе своїх етнічних земель зі складу Донщини. Але це вже зовсім інша історія…

Як українці почали освоєння Кубані
Дослідники нараховують 5 хвиль переселення українців на Кубань: 1792, 1803-1809, 1810-1811, 1820-1825 та 1848-1849. Починаючи з 1810, коли туди переїхали майже усі запорожці, російська адміністрація заходилася переміщати на східне узбережжя Азову реєстровців з нинішньої Чернігівської, Полтавської, Київської і Черкаської областей.


Катерино-Либідська Свято-Миколаївська пустош – найбільша святиня кубанських українців, архітектура якої точно повторювала Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Іконостас там теж був з Межигір’я. Зруйновано більшовиками майже одночасно з Межігір’ям на Київщині. Азовське море, таким чином, стало внутрішнім морем українців. При цьому по той берег вони мали значно більше прав та можливостей, ніж по цей.

Свої перші селища (станиці) кубанські козаки називали за куренями на Січі, а вже потім – за тим містом чи селом на Великій Україні, звідки прибули переселенці (Хмельницька, Дніпровська, Брюховецька, Старокорсунська, Новомиколаївська та ін.). Найбільшою за кількістю населення у Краснодарському країтеперішньої Росії досі є станиця Канівська, яка завдячує своєю назвою полковнику Павлу Животовському й Канівському куреню січовиків. Серед назв населених пунктів у Краснодарському та Ставропольському краї досі трапляється така екзотика як хутір Мова чи станиця Пластунівська.


Традиційний козацький устрій, українська мова, точно такі як і на історичній Батьківщині імена, прізвища підтримували у кубанців відчуття політичної і культурною нерозривності з Подніпров’ям. Особливо сильно це проявилося під час Першої та Другої світової війни, коли в усіх українців з’явився шанс на визволення від поневолення Росією.

Варто наголосити, що у Києві кубанські землі вважали невід’ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський та Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти «білогвардійців» й висадку гетьманського десанту.

4 січня 1918 року кубанці або, як вони тоді себе називали, «чорноморці» підтримали III Універсал Центральної Ради й звернулися з проханням про воз’єднання з Матір’ю-Україною.

Далі події розвивалися наступним чином:

28 січня — проголошується Кубанська Народна Республіка;

16 лютого — КубНР оголошує про вихід зі складу федеративної Росії (УНР, як відомо, перехворіла й успішно вилікувалася від «федералізації» роком раніше);

28 травня — на перемовинах в українській столиці побувала делегація Кубанської Ради. Скоропадський домовився з її керівником Миколою Рябоволом про поставки зброї й спільну військові кампанію проти денікінців.

За останніми історичними даними, влітку того року КубНР отримала від Української держави 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат. Усе йшло за планом.

На допомогу кубанцям мали прийти 15 тис. вояків добре вишколеної в боях з більшовиками дивізії генерала Зураба Натіїва, але в останній момент Скоропадського підвели його стратегічні партнери – німці. Тоді кубанці зрозуміли, що їм слід розраховувати виключно на власні сили.

Не отримавши в повній мірі обіцяної Києвом підтримки й розриваючись у боротьбі між двома підступними ворогами («червоними» та «білими») молода республіка впала.

У ніч з 13 на 14 червня 1919 року денікінці застрелили Рябовола в готелі «Палас» у Новочеркаську, а вже 17 березня Червона армія увійшла до Катеринодару (сучасна назва – Краснодар).

Разом з окупантами у козацькі станиці прийшла колективізація, депортація, русифікація, штучний Голодомор і масові розстріли. На сьогодні там немає жодної української школи, жодного українського театру чи періодичного видання.

Проте із 5 млн населення Краснодарського краю півмільйона вважають своєю рідною мовою «балачку» (місцевий діалект української) й продовжують вільно користуватися нею у побуті.

Окрім того, влада дозволяє діяльність козацької народної самодіяльності, репертуар якої на 100% складається з українського фольклору.

Своя УПА

Вдруге у ХХ ст. кубанці надіслали на Велику Україну сигнал про готовність до спільної боротьби проти СРСР вже після Другої світової війни. На цю тему у ЗМІ вийшло кілька публікацій, в яких повідомляється про діяльність в околицях Краснодара партизанської «Козацької повстанської армії» (КоПА), бійці котрої нібито координували свої акції з проводом УПА.

Разом з тим повна закритість архівів російських спецслужб й «табу», накладене на «український сепаратизм» в Кубані, роблять свою справу. Науковці наразі не можуть ані спростувати подібні уривчасті свідчення, ані підтвердити їх.

Карта УНР 1918 року.

У квітні 1918 року газета «Відродження» сповістила киян про взяття військами Української Народної Республіки міста Білгорода, яке нині входить до складу Росії
Про це пише історик Максим Мирошниченко.

Зокрема, ним наведено скановану копію згаданого видання з наступним дописом:

«Офіціяльне повідомлення Генерального Штабу Української Народної Республіки. 11 квітня (1918 року, — ред.).

Білгород взятий.

По тільки що отриманим офіціяльним відомостям, Білгород взятий».

Як зазначає Мирошниченко, до другої українсько-більшовицької війни він буде складовою частиною Харківської губернії Української держави.

«Український Білгород та російський Курськ буде розмежовувати 20-кілометрова нейтральна смуга. Там більшовики будуть тренувати дві дивізії, набрані з українців. Влітку вони будуть вести бої у районі українського Слов’янська для того, щоб інспірувати повстання в Україні», — додає він.

За словами ж дослідника Геннадія Єфименка, в ухваленому 6 березня 1918 року законі про новий адміністративно-територіальний поділ України Білгородщина означалася як територія УНР.

Окрім того, більшовики спершу теж вважатимуть Білгород суто українською територією і якийсь час навіть розміщуватимуть там фейковий радянський «уряд» України.

Перебування українського Білгороду та його околиць (див. карту вгорі) у складі УНР, а потім його включення до меж Російської Федерації було предметом тривалого обговорення між Кремлем та представниками окупаційної адміністрації у Харкові, де тоді містилася верхівка українських комуністів. Українська РСР біля 10 років наполягала на поверненні цих територій. Остаточну відмову з цього приводу було отримано делагацією колаборантів особисто від Йосипа Сталіна аж у 1929 році.

Джерело

Друзі, Вам подобається ця стаття?

    Друзі, Вам подобається ця стаття?
    Поділіться з друзями!